Знаєте про такий принцип? Безболісний та дієвий. Багато людей постають перед питанням: а як же забувати щось зі свого життя, коли воно оточило тебе скрізь та не дає відступити від минулих почуттів? Це музика, улюблені речі, фото, стіл, диван, коврик, та все що завгодно, навіть вазон! Все можна окрестити знаком — «не чіпати, бо то пам'ять». І насправді, так воно і є. Але ж як бути із тим, що ці речі змушують тебе безперервно занурюватись у минувщину, у те, що вже не відіграє жодної ролі? От вона,...
Читати далі →

Все повторюється в цім безглуздому житті:Почуття як дим той, що на пів хвилини.Жовта осінь, багрянІ думки…Все як мара -  у безодню лине.Шепіт твій, гарячий подих в спину,Фрази – «Я не зможу» Але ж ти живеш!«Завжди буду…» Але ж геть тікаєш!Скільки можна, любий, поясни?Все повторюється – з різним в півтонІ.Той сказав люблю, а через місяцьХтось заявить як йому пригрілосьЩось у серці – миле й  вогнянЕ.Та котіться ви під три чорти!Зі своїми рухами у невагомім складі,Зі своїм люблю у тихій гаммі…Все п...
Читати далі →

Все насправді так просто: Закінчились зливи й громи. Ми уже не на ти, і вже навіть немає зневаги. Все залишилось в міні відрізку  життя, Як один із моментів, котрий розпанахав нам душі. Розчинилось в повітрі, як дим сигаретний, Присутність котрого  так бісить... От і все. А сказати то що ще тут? Якось порожньо та звично всередині, зовні. Все минуло. Душа всього того байдужа. Без дна. Безодня...
Читати далі →

Ти влітаєш у осені вогкеє плетиво ... Загадковими сонними й в міру терпкими думками. Зогріваєш шаленую душу палючим затишком, Розбираючи світ фрагментарно — шматок за шматком. Там летить непалаючий лист із людської душі, Вона щойно жила, а тепер опадає  багряно. Там стікають думки у канави з міських сторіч — Вони жили колись, а наразі в історію сходять. І пливуть, і пливуть, умиваючи брук зо спеки. Переплетення сонця і власного сонного марення, Невагомість душі та твоє особисте отруєн...
Читати далі →

Я грунтуюсь на осені тій, що з-за рогу спливає. Мої очі ще досі зелЕністю дивляться в світ. Там злітає думок безнадійність у душі щасливі, Там ще сиплеться листя по-троху в лимонність снів.  Сіро-бурим дощем опадає на нас там затишок, Вогкий шлях вберігає від певності власного Я. Ми там поруч. І дощ. І найкраща пора в загравах. Сонце зникло, а дощ все ллє та і ллє.  До початку, до казки, що сталась занадто... Так занадто невпевнено, але ігристо забарвлено, У початок того, що нормальн...
Читати далі →

І щоранку ти думаєш В променях світла: Як банально… можливо, Вернутись назад? Там де схилами стелиться велич всіх міст І над мостом розкинувши руки — пливеш. Де все пахне минулим й твоЇми майбутніми втомами, Повернутись заради степів та сухого, але неутомного духу.  .... Пам'ять розрізує навпіл і навпіл розрізана. Годі? У прочинене вікно не заходить турботливий вітер. У роздягнене серце проходить думок перебіг. Людина повинна впиватись своїми — думками нарозріз, згадкАми  у крОві. З...
Читати далі →

Відкрилися очі на всесвіт твій. Раптово збагнула, що він замалий. Гойдає брехню, лицемірство й чванливість. То й де ж те, куди ж то воно все  поділось: Яскраве безсмертя твоєї добрОти? Розкоші думки неприємні на дотик? То все все ж було, чи брехнею заслалось? Відколи в тобі стільки демонів взялось... І лишенько, боже, то що за бридотність? В тобі не людина, а душі убогість. І все пролітає, минається вічність... В засланні думок і в твоїх протиріччях... І як у складах безкінечност...
Читати далі →

Минулось літо. Сьогодні 22-е, але за вікном вже почався період відмирання. Ми всі живемо за періодами, за певним відліком, і всі відмирають, як рослинки, у котрих закінчився час до життя. Кожному свій, звичайно… але відміряло це створіння всім без винятку. Це створіння не має обличчя – воно має відчуття, котре розносить всіма усюдами, скрізь. Єдине що – не всі правильно трактують передчуття смерті. І справа тут не у чийсь окремій смерті, бо помирають всі – справа у інших. За «Інших» якраз і бо...
Читати далі →

гріє душу далеких вокзалів світло, І рядки не плетуться уже як колись…Все від того, що сльози покинули жИтло, Все від того, що камінь вселився в мені.Я шукаю тебе, але, мабуть, осліпла, Це не наше кіно — це лиш драма на двох.У цій драмі лиш ігри — до котрих не звикла. Але я вже у грі… тож, без правил, ну ж бо?!Кілометри, що звикнуть селитись зі мною Згодом стануть натхненням і «миттю живих»Тож, пограємось в ігри — і я в кілометри. Я повернусь і знову пограємо в них?Я лечу. У життя все ж не...
Читати далі →

Закружлять  би нам разом іще один танецьДесь під дахом затишним, під пісню он ту…I”m still loving you… I”m still loving you…В голові буревіями стелиться пам'ятьІ кружляє розкошо  аж в глИбини сну.Може в танці тоді все б тобі описалаКоли йшла швидким кроком, куди бігла я.Все у втечах від себе… і тут ти став шлЯхом.Як той вітер, котрого ніколи не жду.Але все це тумани… і танцю немає…Лише музика грає…I”m still loving you...
Читати далі →