(Помітка розповіді) Метро - натхнення
Звук породжується крізь шум. Крізь незвичні навушники відлунням гудить метро і людські рухи. Мене надихає це.
Треба починати з того, що день сьогодні як подвійна експозиція. Колись спали раз на 2 дні? Таке відчуття, ніби ти пам'ятаєш майбутнє і не можеш згадати минуле, чи навпаки;
сонцю вже геть мало відведено останніми ранками, та це ж лише початок. Осінні холоди вони такі потужні… Але не в плані сили змерзеня кінцівок та іншого, а в плані впливу. Вся осінь веде до одного- до усвідомлення. І що більше в тебе цих домислів, тим стиглішим, як те яблуко, вийдеш ти у зиму.
Ці записи у метро змахують на щось типу денного натхнення. Я бачу щось — воно мене зачіпає, я хочу відчути його образ у так званій матерії — починаю стелити ці словникові трави та водні сполучення. Ви знаєте ж як це, відчувати силу, потужність того почуття саме зараз… саме зараз все чіткіше, без жодних вагань, цілком усвідомленно.
" Тільки тоді, коли любимо ми " навушники висипають звернята крізь сито шуму; Я так хочу все це віддати вам, просто дати відчути вам це — великий смачний дар життя. Кожен день осені можна смакувати посекундно. Так надихає, так турбує ця нестурбованість…
Цей час мене зловив і не випустив. Якщо так далі піде — я можу написати маленьку смачненьку, трохи збоку, тріснуту від вигадок та атмосферності, книгу, як і хотіла, та це такі речі… у цьому немає певності, а де вона існує, там часто стається фальш. Я за чутливе письмо, щоби можна було торохкотіти серцем і диханням, щоб думки обплітались одна до одної та кохались у невагомому холоді, а у фальші цього просто не може існувати.
От сидимо ми тут, як безпритульні цуцики, гріємось, перечікуєм у цьому переході, Золотих Воротах. Чому кожен з нас тут сидить? Вівторок, середина жовтня, вважай розпал подій інтелігентного складу, зустрічі там всілякі, кастинги, літвечори і хтозна, може навіть (літ)ранки… всі кладуть нові початки, та всі по різному. Я що маю на увазі… просто знаєш, є такі люди, вони — Людяні. Віє ніби холодком, але так тепло з ними. От сидимо ми тут, а вони мені вже подобаються, бо ми заодно, у нас будень почався з думки, а час почався з паузи. Хто скаже що це неправильно? Осінь вимагає думок, як жінка любові — осінь — інтелігентна жінка.
Відчуваю цю ледачу втому у кожному, бо сама знаю яка вона на смак, а особливо сьогодні. Я абсолютно не спла і картина реальності змазалась, як масло мастихіном, ще й після того її залили розчинником і все поплило. Все що маю на відчутті — це сприйняття зовнішніх ассоціятивних рядів, о`бразів, почуттів та щирості. Воно єдине у мені ніколи не має кнопки вимкнення. Їде хлопець у метро й так солодко заснув, так захтілось його вгорнути ковдрочкою, сказати, братан, тримайся, лише вівторок, ще треба чекань… Ну хто з нас скажіть у таку пору хоче розбиратися з тими горами паперів та дисертацій, чи з'ясовувати стосунки з чоловіком стосовно розлучення? Як можна, прикладом, гасати тими листяними парками «у справі» й не помічати того шлейфу романтики? Мені особисто нестерпно, а краще так… як коли відкриваєш вино червоне. Ти ще не випив, а корок тобі вже пахне тим блаженним смаком. Вже на язиці. І то саме відчуття від осені. Ти не куштуєш — ти вже знаєш що там, ти вже хочеш це ЩОСЬ. І світ втілюється у цих образах. У теплі дому, у дерев'яній підлозі, у тій людині за котру готовий розпрощатись з усіма, бо затишок захований лише у ній. Те розуміння закрадається у голову так невчано і фатально. Ти дивишся на нього і розумієш що ні в бік ні назад — відступати немає сил, причини і бажання врешті-решт, так само не існує.
Треба починати з того, що день сьогодні як подвійна експозиція. Колись спали раз на 2 дні? Таке відчуття, ніби ти пам'ятаєш майбутнє і не можеш згадати минуле, чи навпаки;
сонцю вже геть мало відведено останніми ранками, та це ж лише початок. Осінні холоди вони такі потужні… Але не в плані сили змерзеня кінцівок та іншого, а в плані впливу. Вся осінь веде до одного- до усвідомлення. І що більше в тебе цих домислів, тим стиглішим, як те яблуко, вийдеш ти у зиму.
Ці записи у метро змахують на щось типу денного натхнення. Я бачу щось — воно мене зачіпає, я хочу відчути його образ у так званій матерії — починаю стелити ці словникові трави та водні сполучення. Ви знаєте ж як це, відчувати силу, потужність того почуття саме зараз… саме зараз все чіткіше, без жодних вагань, цілком усвідомленно.
" Тільки тоді, коли любимо ми " навушники висипають звернята крізь сито шуму; Я так хочу все це віддати вам, просто дати відчути вам це — великий смачний дар життя. Кожен день осені можна смакувати посекундно. Так надихає, так турбує ця нестурбованість…
Цей час мене зловив і не випустив. Якщо так далі піде — я можу написати маленьку смачненьку, трохи збоку, тріснуту від вигадок та атмосферності, книгу, як і хотіла, та це такі речі… у цьому немає певності, а де вона існує, там часто стається фальш. Я за чутливе письмо, щоби можна було торохкотіти серцем і диханням, щоб думки обплітались одна до одної та кохались у невагомому холоді, а у фальші цього просто не може існувати.
От сидимо ми тут, як безпритульні цуцики, гріємось, перечікуєм у цьому переході, Золотих Воротах. Чому кожен з нас тут сидить? Вівторок, середина жовтня, вважай розпал подій інтелігентного складу, зустрічі там всілякі, кастинги, літвечори і хтозна, може навіть (літ)ранки… всі кладуть нові початки, та всі по різному. Я що маю на увазі… просто знаєш, є такі люди, вони — Людяні. Віє ніби холодком, але так тепло з ними. От сидимо ми тут, а вони мені вже подобаються, бо ми заодно, у нас будень почався з думки, а час почався з паузи. Хто скаже що це неправильно? Осінь вимагає думок, як жінка любові — осінь — інтелігентна жінка.
Відчуваю цю ледачу втому у кожному, бо сама знаю яка вона на смак, а особливо сьогодні. Я абсолютно не спла і картина реальності змазалась, як масло мастихіном, ще й після того її залили розчинником і все поплило. Все що маю на відчутті — це сприйняття зовнішніх ассоціятивних рядів, о`бразів, почуттів та щирості. Воно єдине у мені ніколи не має кнопки вимкнення. Їде хлопець у метро й так солодко заснув, так захтілось його вгорнути ковдрочкою, сказати, братан, тримайся, лише вівторок, ще треба чекань… Ну хто з нас скажіть у таку пору хоче розбиратися з тими горами паперів та дисертацій, чи з'ясовувати стосунки з чоловіком стосовно розлучення? Як можна, прикладом, гасати тими листяними парками «у справі» й не помічати того шлейфу романтики? Мені особисто нестерпно, а краще так… як коли відкриваєш вино червоне. Ти ще не випив, а корок тобі вже пахне тим блаженним смаком. Вже на язиці. І то саме відчуття від осені. Ти не куштуєш — ти вже знаєш що там, ти вже хочеш це ЩОСЬ. І світ втілюється у цих образах. У теплі дому, у дерев'яній підлозі, у тій людині за котру готовий розпрощатись з усіма, бо затишок захований лише у ній. Те розуміння закрадається у голову так невчано і фатально. Ти дивишся на нього і розумієш що ні в бік ні назад — відступати немає сил, причини і бажання врешті-решт, так само не існує.
0 коментарів