Осінь

Я грунтуюсь на осені тій, що з-за рогу спливає.
Мої очі ще досі зелЕністю дивляться в світ.
Там злітає думок безнадійність у душі щасливі,
Там ще сиплеться листя по-троху в лимонність снів. 
Сіро-бурим дощем опадає на нас там затишок,
Вогкий шлях вберігає від певності власного Я.
Ми там поруч. І дощ. І найкраща пора в загравах.
Сонце зникло, а дощ все ллє та і ллє. 

До початку, до казки, що сталась занадто...
Так занадто невпевнено, але ігристо забарвлено,
У початок того, що нормальні б прозвали кохання,
У яскравий потік з сонця в діл та із літрів дощів. 
Я благала би щиро, аби повернули той затишок,
І аби в моїм серці знов оселилась печаль,
Та легкА і терпкА, як чорний чай із лимонами,
Та печаль, що вгортає тебе у тенета людського тепла.
Я благала би… та чи змінить картину ту  що-небудь?
У прикрасах осінніх завжди є різний актор.
Цього року, певно, гра одного актора.
Але автор завждИ любить плетиво з  вИгадок вводити знов.