Лист до батьків, до коханого, до друга. До найрідніших людей

Минулось літо. Сьогодні 22-е, але за вікном вже почався період відмирання.
Ми всі живемо за періодами, за певним відліком, і всі відмирають, як рослинки, у котрих закінчився час до життя. Кожному свій, звичайно… але відміряло це створіння всім без винятку. Це створіння не має обличчя – воно має відчуття, котре розносить всіма усюдами, скрізь. Єдине що – не всі правильно трактують передчуття смерті. І справа тут не у чийсь окремій смерті, бо помирають всі – справа у інших. За «Інших» якраз і болить. Бо поки живі ми, і поки помирають «інші», от аж допоки ми відчуваємо себе людьми.

Скрізь безліч справ. Через пориви, через шторми громового життя, у буденщині, у всіх усюдах… ми забуваємо єдине – життя летить. І що б ви хотіли почути тут зараз? Що ми повинні його втримати? Або те, що, одначе, – живемо один раз і начхати до того як? Я б радше промовчала, бо лише тиша може сховати все те, що перерізало мені бачення світу.

Немає сенсу у тім хто ти. ДЕ ти працюєш, на кого ти вивчився. Не важливо те, з якого ти регіону країни, не важливо навіть те, що ти уявляєш із себе по життю ВЗАГАЛі. Важливо те, до якої міри ти людина. І найважливіше у цих словах те, що справжні люди якраз і не виміряють «міру» твої людяності. Всі гарні справи лишаються закриті за ширмами тиші та матовості. Це все, що я можу сказати про добро. Доброта існує і вона працює поки ми спимо у власній свідомості, поки ми надмірно споживаємо власні амбіції, поки ми занадто заклопотані власним життям і власною «іНДИВіДУВАЛЬНіСТЮ».

Рідні мої люди. Цей рік для мене, так само як і два минулі роки став одним із глобальних, надміру сильних та буйних років. Моє життя до того стрімко вирує, що  я інколи боюсь… До чого б то все? Невже всі живуть так швидко, невже кожна людина так відгорає, як от я?

Я ніколи навіть й на секунду не могла подумати, що ви відмовите мені у допомозі, що ви відштовхнете мене, що ви не станете приймати мене таку, яка я є. Ви лише допомогли мені стати тим, ким я була від самого початку. Ви стали моїми стінами, моїми мурами від жорстокого світу, від світу, котрий б’є кожного, а деяких, добиває… Ви вчинили за величезною мудрістю – дали мені волю, дали мені свободу дій, наділивши мене тими рисами, котрі рятують життя мільйонам – незбагненною вірю у світ.

Я відчуваю кожною клітиною вашу присутність. Ви завжди поруч зі мною, я відчуваю ваші почуття, я переживаю за ваші падіння за ваші болі, я знаю, коли вам болить за серцем – і повірте – мені болить навіть на відстані. Бо навіть, коли ви злетіли у аварії, коли я була геть у іншій частині міста, коли не було зв’язку – я знала, що у цей момент діється щось надзвичайно складне для вас.

Всі ми не ідеальні. Але найголовніше – забути про егоїзм.

Рідний… Нехай ти мені чужий вже! Повір – нічого не хочу повернути. Бо змінити щось тоді – було неможливим. Я була сліпа тоді. Я не знала більшості речей, котрі зараз усвідомлюю та й не лише усвідомлюю… Сонечко, якби ж ти знав, що у житті таке буває — ти б, мабуть, теж написав листа… Та це не важливо. Важливо інше – я б дуже, дуже сильно хотіла попросити тебе: будь тим добром, яким ти був у моїх очах. Не лишай на людях зверхні погляди, оцінюй за розумом, за діями, а не за уявними зоровими ілюзіями. Живи, а не існуй, бо це – найголовніше.

Всі ми не ідеальні. Але найголовніше – забути про егоїзм.

Друже… Так, друже. Я нарешті зрозуміла, що дружба таки існує. І що найцікавіше – вона існує лише для тих, хто у неї дійсно вірить. Дружити це означає любити людину такою, якою вона є. Приймати все, що є у її житті і все, що буде. Це коли тобі допомагають рятуватись і це не дивно, це не викликає підозри – бо це подібне до повітря. Це коли сім’я цієї людини, як твоя рідна сім’я і, коли з людиною мовчиться, і, коли з людиною говориться.  Коли людина приймає тебе тим, хто ти є і приймає інших людей твого оточення, і поважає твій вибір. Дружба – це коли немає образ, котрі причаїлися, коли всі непорозуміння вирішується «на місці» і одразу. Дружба – невід’ємна частина, котра є однією з міцних опор твого світу, твого щастя.

Тож, друже… Ти виявилася справжнім скарбом, котрий я не помічала і, котрий, нарешті, став поруч зі мною надійною опорою. Не бажаю зловживати сентиментами. Останнім часом стала більш грубою, стала частіше відгороджуватись від почуттів за допомогою жартів, але коли вже я пишу це послання, то, певно, буду окреслювати все таким, як воно є.

Будь такою завжди. Тебе буде вести твоя провідна зірка. В тебе є, як то кажуть, «стержень». Лишень не забувай свою душу, коли життя стане її сильно трясти. Життя трусить всіх. Просто не всі витримують. Хтось обирає собі комфортне положення при штормі та до кінця життя ніяк не хоче вилазити – не будь однією з таких особистостей. Я знаю, у тобі достатньо сили, аби все перестрибнути, аби все загоїти у собі та знову літати, як пташка, у котрої немає кордонів.

Всі ми не ідеальні. Але найголовніше – забути про егоїзм.