Лист, котрий так і не дійшов

Маю на останок купу літер,
купу місця і пустих рядків…

ще не мало, та і не багато
і життя злетить нових верхів.

все мовчить в мені. Собі ламає жили.
тихо плаче. Вироста звідсіль.

але все ж, значущості замало,
аби виразить словами як я жив.
де я був, чому я став таким от,
що я зрозумів, для чого жив…

 це не має  значень. І в остачі…
лише купа віршів виписаних Тобі.

це не має сенсу. Купа літер.
купа фраз, написаних «Т…» …
це кінець мого. І хто, скажи но, знає
скільки жити ще на цій землі?
в тебе лінія в долонях довга -
в мене лінія…
не варто. Не про це.

червень пролетів,
злетів і липень.
серпень догорає при мені.

я горю сама, та тільки кволо.
але ж коли навіть так горю,
коли навіть від маленького горіння
я по-троху вже себе палю…
то, скажи, що стане далі в мЕні?
чи потрібне те кому життя?
краще я отак загнуся в пеплі,
ніж терпітиму жагучий страх вогню.