А мені лінь

Линув час лінивого та ледь поетизованого писання. У всіх людей бува такий час: коли ліньки жити. Сподівання лягає на їжу, котра розпустить трохи твої радості. Ще на вулиці, котрі вже мільйон разів бачив – вони приводять думки до гурту, не збуджуючи їх занадто чимсь новим. Я ліниво пливу собі містом, згодом пливу містом власної свідомості… І вас це бісить, бо до нахабності життя додати мою нахабність, розслабленість і воле вияв – ненависть. Бо ви біжите, ви линете у роботу, а я хочу от саме зараз впасти в обійми без дійства та нахабності. Життя все рівно стече з обох нас і навіть не згадається…

Чомусь люди звикли перебільшувати вартість власного існування. Ці величаві фрази про цінності, високі розмови про щось таке, до чого нікому не дійти просто так. Я була б радше згодна з думками псевдо інтелігенції, аніж раділа б з банальності думок звичайного бидла. Але то було раніше. Наразі мене не обходить жодне з тих бачень світу. Інтелігентність думок дістала – бо це фальш. Убогість власного потенційного жлоба всередині вже виводить аж до гиготи. Тому я обираю щось інше. Мабуть, це простота. Простота у всьому, невибагливість до подій та людей. Най квітуть собі. Я не зацікавлюсь з якого грунту черпають вони таку свою ерудицію чи навпаки – зубожілість. Мене не притягне більше зорова облудна краса – усвідомлення фальші за прекрасними очима найбільш болюча тема після смерті близьких. Мене не цікавить чуже життя -Поготів – мені байдуже.  Байдужість надходить пізніше. Після зацікавлення. Байдужість та інтерес, як ненависть та кохання. Я виявляю це все сильніше і більш не паморочу собі голови щодо всього того. Якщо щирий інтерес згодом проростає корінням до байдужості, так само, як кохання впивається пазурами у ненависть, аж поки саме не загине від нього… То, чи існують ці речі взагалі, якщо вони не всесильні, якщо перший бруд може перевести їх у стан пустот та нічого само по собі не значимого? Я гадаю – ні. Не існують.