Дитинство не йде - його вбивають інші

Взагалі то останнім часом мене хвилює багато запитань, котрі раніше викликали в мене однозначні відповіді. (Виходить раніше я знала більше, чи відчувала краще?)

Принаймні, моя свідомість наразі підлягає високовольтному дресируванню, тож все починається з нуля. Навіть найпростіші істини. Світ у моїх очах перевертається грандіозно та широко. Це ставалося і раніше… проте, минувші розширення свідомості, у порівнянні з тим, що я відчуваю та думаю зараз – маячня для вигаданих мудреців.

Життя навколо змінюється швидко. Просто ми того часто не помічаєм через власну «не» розвиненість. Ця «не» розвиненість і є періодом людського життя, коли у її орбіті нічого не зазнає перетворень. Все має власну періодичність та ступінчастість.  Тільки от ця ступінчастість має у собі закінченість та обмеженість.

У моєму житті ступінчастість зникла. І складно думати, чи страшно… Все через майбутній вибір, через усвідомлення деякої безвиході. Додаючи нові істини + усвідомлення відповідальності за власне життя – стає не по собі. Перший час було намагання сховатися у собі, закрити будь-які тріщинки, через котрі можна було б додертися у мою душу, але згодом минулось. І цей обмежений «не» розвинений страх переріс у жагуче бажання відокремлення та у багряну ненависть до обмежень власної свободи.

Дитинство нікуди не йде. Воно ховається за нашими ще не тренованими плечима, котрі згодом, повинні захистити дитя від жорстокого світу. Просто потрібно тренувати свої м’язи, не зважаючи на біль та втому. Інакше єдина прекрасна річ, котра лишається в наших серцях буде вбита людьми, котрі не захотіли вберегти у собі клаптик казки, просто через те, що було ліньки тренувати мязи.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте