З того самого клаптика, про котрий йшлося в "нетиповій маршрутці"

Обережно так рухаєш хвилини. Вони стікають із тебе — ті краплини пусті. Повільна муркотлива темрява стиха спадає на плечі, полегкий сум огортає твої білі дні. «Маршрутний потяг». Людино. Знайоме лице. Ти ж пізнаєш його серед тисячі літер. Воно твоє — не моє.
Ти у ньому одна. Забудь старезне, щемливе. Пустися у путь. 
Згадала вірш про білети, про сум і про те як що минуло, як виром змиває минуле. 
" Потяг."

Їхати й втрачати все, що маєш.


Ось квиток, ось і ваш шанс-


Нове Життя.




Ми одвічні мрійники в печалі,


Все шукаєм щастя-


Он – за край!




І якщо зібрати всю буденність,


Всі книжки,


Трохи радості й маленький клаптик з ліжка,


Ось воно- Нове Життя.




Вигадки без різних забобонів,


Всі відважні – граємось в життя,


Залишаємо печалі за плечима,


Йдемо в відсіч всі Й без вороття…




А якщо згадати все,


Приручити всі мілесенькі дрібнички?


А якщо згадати, що відтіль


Душа не бігла в гай?


А якщо згадати де тебе чекали руки теплі?




Дякую, не треба вже білети,


Зачекаю інший рейс.жовтень2013"    
Та тепер вже не зачекаю.2014 літо.

Липневий вечір, пише тиша по вікнах, стінах у метро. Маршрутка колихає стиха, а ти пускаєш у вир думки.

Квапливий потяг.
Пише тиша,
По вікнах,
стінах з дсп.
Холодний вітер виє дико,
Підносить листя засохлЕ.
Тьмяненькі крісла, старі склянки,
дивИнна штука, що бринчить,
гарячий грінфілд, в'яла кава,
зап'ястя з запахом весни.



Надворі пасмурно, аж лячно
чарівна темрява хрустить,
старі дуби говорять важко з устами осені-весни.



М'яке повітря комом стиглим
посерд горла стане і
парламент полинево гІркий
запустить у легені дим.



ЇдЮчим та отруйним ядом нас якось вилікує він,
зітхне і знов полине в небо,
забравши разом нерви всі.
Купе затИшне, ледь яскраве світло,
байдужі погляди, та що для нас вони?..



Так холодно і не привітно завжди ззовні,
а як заглибишся, буває, що і ні.
Тепленько, знаєте, буває навіть в холод,
і весни, знаєте, бувають восени,
так полум'яно у клітинах не буває від подиху якоїсь там зими. Осінь

Приємно проводити свої останні «киянські» дні саме так. По- своєму. Темно, тихесенько, затишно.
Згадався вірш Ліни Костенко...
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.


Хто слуха звуки телефону, а хто заглядає у вікна… кондуктор в думці мовчки стогне- дістали за сей день його. Бодай би хто літав думками, бодай би хто ось тут не млів...
45.через стару червону лінію
45. від любові до рідних доріг
45. загубила в шляху тебе цьому
45. та воно мені все всеодно 





0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте