Нетипова маршрутка...

Лунає традиційна музика з далекого Кавказу. Якісь хачинські мотивчики…

 

Я сідала до цього автобусу як і майже до всіх інших. Звичайний собі 45. Різниця видавалася мені лиш у тім, що там було затишно, як у справжніх фільмах… Згадала свій старий вірш, мовчки процитувала, далі пішла поїхала «мисля».  Просто затишно і комфортно.  Вговтує якоюсь романтикою. Чи то відчуття, залишене довгою прогулянкою нічного Кия, чи то передчуття такого близького прощання… Одним словом – мою ностальгію розвіяти було нічим і нікому. Здавалося…

А Хачинський мотивчик лунав та й лунав з навушників якогось презентабельного чоловіка. Так голосно, що почули ВСІ.  До того моменту як я помітила його – я собі натхненно записувала нові клаптики думок на огризку якогось чергового папірця, котрий мені знову підсунули на зупинці з благальним поглядом, що знов мене просвердлив. «Памажітє бєдним бєженцам/спансіруйтє єду…./,../…» А й дійсно, годиться лише для мілких і дріб’язкових нотаток.

Хачинський мотивчик полонив. Прощу вибачення за мою некультурщину… Буду звати це «музикою традиції».

Щось таки мене, як то кажуть розпОрало.

 Всередині я гучно сміялась, бо помітила у вагоні купу шаленезну «чорнобрових красенів», котрі по черзі (ніби то так сплановано) повертають свої голови, а ще через декілька хвилин починають похитувати головою у такт «рідним забутим, таким ностальгічним звукам…».

Це була перша річ, кора мене звеселила. Тоді моя ностальгічна подорож почала перетворюватися у дещо книжкове і я вирішила занотувати то все, допоки не повилітало з голови.

Поміж того хачинського бунту у моїх думках – помітила одну деталь: на диво, у маршрутці занадто багато чоловіків,  я б радше сказала – замало жінок. Зробила про себе висновок: коли ввечері так мало жінок, то, певно, жити стало занадто «нєбезапасна». Всі жіночки налякані «насільніками» та різною казковою нечистю, котра, (за розповідями бабусь/мам/тітоньки з базару Ніни) о півночі неодмінно прогулюються, шукаючи жертву для маніакального розчленування. Зрозуміла – жити жінкою складно. Всі намагаються вплинути на тебе, всі намагаються допомогти.  «Бєрєжоного бог бєрєжот». Нууу… Певно, так. Але краще вже бути звеселеною та щасливою від шалено свіжої літньої ночі, шалено натхненного та окриленого стану (а опісля вбитою маніяком), аніж лежати собі ніжками до гори дригом і вкотре передивлятись серіал «Королева шику»(чесно, не впевнена чи є  такий), помираючи від власної тупості та безсилля щось змінити у власнім житті(навіть вийти прогулятись вночі!!) Що ж… Кожному своє. Єдине б сказала: Вовків боятись – до лісу не ходити.

Вовків не вовків, а у наш час справжнього вовка ледь відкопаєш. 21 сторіччя радше шлюпка для тих, хто не втоне. До неї влазять лише компактні, мініатюрні та ніжні преніжні. Такі, як чоловіки, що зараз у моді. Як вихиляється… Приємно, ніжно, мов пава пливе. Ні тьотю, це я не про свою подругу. Це ж мій дружбан, просто в нього батьки трохи… Занадто демократичні одним словом. Вони не гребували спідницями і сукенками у його дитинстві. Мовляв: «Дитина ж бавиться, нехай». А як підріс, то манери в нього більш толерантні, більш виховані, не те, що ваш. Ганяє собі з машинами, з хлопцями побойки влаштовує…

Майбутнє… Мабуть, таким воно й має стати у фінальній стадії… Скляні фасади, металеві дерева, а у цій розкоші, серед безміру краси та холоду пливе чорнобрив… чорнобрИВИЙ, НІЖНИЙ юнак… вихиляє тілесами, а поруч, пенькуватою ходою, як той гриб, суне щось велике, одразу видно – сталь – не людина. Як то кажуть «за табой, как за камєнной стєной».  Звати Оленка, але свої кличуть просто: «ЕЙ, Сєрая!» 21 сторіччя, прошу милувати й ніжити…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте