Потвора

Людина покликана зрити у вічність

То хто ж ти такий, як не бачиш її?

Для чого живеш, як метелик у коконі,

Коли все навколо мертвіє щодень?

У о'чах твоїх безвихІ'дная мряка.

Ти дивишся вглиб, але то мілина.

Твої береги то для когось лиш пристані –

Приплив – почекав – переплив – і прощай.

Ти злісно доводиш правдивість той думки,

Що в себе довів в голові без вітрів.

Та як без повітря живе щось у тобі,

Що дихає ще, що живе, поясни?

Вкриваєшся злобою, як камінь мохами –

Із часом, із болем, потроху, як всі…

А потім жалієш себе до нестями…

То хто ж я, людина, чи просто плаксій?

Живеш і живеш, а, можливо, існуєш

В чеканні громів, у пилоті дощу…

Нічого у тОбі наразі не грає,

Бо ти – опустів, став глухою потворою.