ВЗАГАЛі

Сентиментальність та безпорадність – це вже як, свого роду, синоніми для мене. Коли я відчуваю – я не здатна організувати себе ВЗАГАЛі. Любов викачує із мене особистість і я стаю чимсь «напів». Це не агресивність і не ніжність – це тривога. Це не тривога і не впевненість – це радше азарт -  а що ж буде далі?...

ВЗАГАЛі

Це не про кохання. Це про формування особистості всередині кожного з нас. І про вплив всього-усього на те, ким ми за фактом стаємо.  Не хочу видаватися безглуздою на фоні інших, доросліших, інтелігентніших людей. Я, взагалі-то, й не збиралася особливо виділятися, бо світ зробив це вже за мене  – створив нас окремими та повноцінними, не подібними до «когось там», навіть, якщо ми народилися інвалідами.

Я не зобов’язана пояснювати всім і кожному причину мого такого гарячого мислення – воно просто є. Прийміть та й все на тім. Бо порсатись у чужій голові – все рівно, що у чужому ганчір’ї.

Ця ніч була трохи зламом для мене. До чого я те все? Просто, розуміючи, який же ми мотлох у гігантизмі всесвіту… Якщо простіше – з’являється усвідомлення власної мізерності. І, взагалі, мізерності всього населення планети. Враховуючи найосвіченіших  людей.

 Ми тут. У невизначнОму клаптику матерії  творимо свій власний світ. Із геніями та дурниками. Із невдахами та щасливчиками, кралечками та страховиськами. Світ, у котрому все стає неоднозначним, і кожну людину складно віднести до певного «типажу», якщо хоча б трохи спробувати її зрозуміти. Ми міряємось всім, чим лишень змогли б. У намаганні довести собі ж власну важливість. Хіба це є ціль нашого життя? Якщо наші життя так мізерно вартують, якщо весь всесвіт порівняно з нами навіть не як океан порівняно до піщини… тоді, скажіть, для кого всі ці понти?

У мене останнім часом враження, ніби ми осліпли всі ще у років -надцять, саме тоді, коли до нас завітало усвідомлення «рєальнай жизні», і, що для того, аби жити собі й поживати неодмінно потрібен: статок, рівень, та місце у ВЛАСНОМУ світі.
І я осліпла(ще й втратила вміння говорити так, аби мене ЧУЛИ) – в першу чергу, ще при народженні, бо сподіваюся почути у відповідь слова розуміння, бо якось не склалося в мене зі світом, ми з ним постійно у сварках, так само, як і з соціумом.

Та все ж, якось маю закінчити, бо відчуваю, що це вже не роздуми, а порсання у власному я.
Якщо все наше життя просто ще одна сценка, або просто попіл серед повітря… Чому б не створити щось прекрасне без  будь-якої винагороди? Заради чого, власне, шукати вигоду у власному житті? Заради того, аби ваші приблизні 80(у ліпшому випадку) років життя проминули, хоча й швидко, проте комфортно?

Мабуть, я геть поїхала власним маленьким та непримітним дашком, але я б радше померла негайно. Лишень не дивитися б ці щоденні спектаклі,  не слухати б ці примітивні розмови та не усвідомлювати жалюгідності, котру більшість ставить на обеліск слави.