Моєму першому та останньому коханню

Я чую доленосний дзвін із сЕрць народів,
Десь серед неба розрізають небокрай боги.
Хтось насміється чванно: «ха, про бога...»,
Та вже не смішно навіть стало і мені...

Коли історія затихла в передгром'ї бою,
Звертання лине не лише до «раціо» людей,
Коли у серці щось невпинно тобі коле,
Тоді пора народе, йти до душ-архей.
Русини. Руські. Українці-діти.
Народ, народе -
крапля в море-мі…
Нас щось тримає вище ніж надвіра,
То не лише останки давніх «язиків»-
То щось надзЕмне, вище дещо неба-
Не просто бог – культура - вміння жить-
Ми з вами з крЕмню мІцного сповиті,
Ми вмієм думать й відчувати більше всіх!

Народе, ідентичність свОю втримай.
Ну збережи ж нас Боже, від людських незлад!

Ми вмієм жити, саме, боже, жити -
не існувати так, як, кожний хам!

Ну й що до того, як в нас «два царя»,
Коли у хаті лиш «два пана сяде»,
То й що, як міряєм на власний лад,
І душу щиру вмієм цінувати?
Не міряти на згад для внасних цілей.
Сміятись щиро, борщ варить смачний.
Народ наш – різночинці - і всі вміють
«Чому» й «кого» б оце іще навчить.

Культура наша — скарб неоцінЕнний -
Трипілля, Львів, Чернігів, Київ й ще...
Багато хто топтав тут нашу землю,
Та мову зберегли — це головне!

Так, є багато змішано за нами -
Хто не бродив тут тільки -
По`ляк, «Рускій» чи МадЯр,
А нам взялось це як урок натхненний-
Ми навіть це змогли перекувать!

Коханий Українцю, ти для мене -
Найнезбориміший й найвлучніший з усіх.
Кохана, щира, вільна Українко,
Для мене ти, як сонця промені!
Дитино мила, біла , чи чорнява, руденька,
Кароока, чи яка… Для мене ти -
То цвіт мого народу! Сяй же до світу,
Просто, щиро сяй!

Народе, не втомлюсь ніколи
Я називать тебе найкращим із усіх,
І на кінець, всієї той розмови,
Як Симоненко щиро вів :
«Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю…»