Українська "Айдентіті"

Запишу ще трохи для повчання власного я.(і не тільки)
 

 -Чому це трапляється саме із нами?
— Як вберегтися від болю?
-Як не стати в’язнем власних хибних думок?
-Чому так складно зберегти у серці вірність власному нутру?
 

-Зациклення на власних негараздах набуває розмірів досвітньої та грандіозної проблеми. Є купа людей, котрі живуть гірше нас. Буденщина – скажете ви? Громадська тіснота сердець – скажу я. Ми зустрічаємо щодня  багато людей, котрі потребують допомоги, але, зазвичай, більшість з тих людей навіть не дає на вияв їхньої потреби, а інша ж частина залишається непоміченою нами, такими осліплими від власних катаклізмів, Величними-Міні особистостями.
Щодня, (а ми з вами не печерні люди) нам трапляються різні клаптики душ. Хто благає мовчки, сидячи на підлозі у метро( ми минаємо, не всі, але ж…) хто ходить вагонами, словами вимолює правди( одні відвертають погляд, знемагають від можливості глянути у бік, одні роблять поважний та зайнятий вигляд, ще одні просто не знають що робити й губляться, хтось -студент без грошей, а хто й допоможе парою- десяткою гривень) Ніхто не знає історій тих людей, котрі самовладно пішли на прохання.
«Пішов би працювати» владно наголошуємо ми
«ха, він же п’яниця» — обурено знемагаємо від власної чванливості
«ето всьо подстроєно» — мовить той, хто «дійсно знає на чому світ стоїть».
 « бідна людино, як би то міг я тобі допомогти своїми 10ма гривнями…»- прошепоче думками якийсь старенький дідуган, що тільки-но забрав онуку з дитсадку і міцно тримає за руку, аби шалений натовм «метро – залежних» не зніс бідолаху з ніг.
Світ наш будується на протиріччах, але часом здається, що 21 століття зовсім зачерствіло власною пихою, зневажило традиції  української емпатичності та щирості, забуло про рушійну силу сердець, котрі з кров‘ю передають натуру справжніх українців. То хто ми є? Українці? Кияни? Чи замість «відомого центру Укрїни» слід прозвати нас «дегенеративним центром України»?
Дегенерація ж, в першу чергу, не ось там, де вас докучають мігрені, дегенерація заповзає своїми корінцями з того місця, куди справжні українці повинні класти руку під час виконання гімну України.

 


Наші думки – наші помисли – наші дії. Навчатися думки – ось де безпека, ось де рух, котрий вбереже нас від злого та, в першу чергу, вбереже нас від нас самих. Аби вберегтися від болю замало просто стати залізним, більше того – залізним робитися не варт. Карбуючи власне серце і душу, ми ставимо невідмякле клеймо на наших судомах думки, а думка, як відомо, повинна прогресувати. Не прогресуюча думка-  мертва думка, а ми, Українці, завжди славилися бурхливістю власного темпераменту, чутливістю, ніжністю та вмінням любити, а це не можливо за мертвих думок. Смерть помислу наступає у той момент, коли людина вирішила обрати для себе певну «систему» мислення, котра спрощує їй життя та, взагалі, будь-яке ставлення до речей. Це не є людяно, це не є розважливо, бо ж кожна річ у нашім світі, кожна людина у нашім світі – де факто – особлива та неповторна. Потрібно мислити, мислити й ще раз мислити, вивертати положення звичних речей та заглядати у корінь самої пролеми, самої людини. Ставити ярлики – найнепростиміша помилка, котру може вчинити людина до інших і, в першу чергу, до власного життя.
 


Ярлики — з цього й маємо хибність мислі. Хибні думки мають свою появу лише у головах без належного знання, належного вміння й практики мислити, інколи, від страху, інколи від небажання. Та, знову ж таки, від хибних думок,  що аналіз усіх та усього є непотрібною ланкою у нашому існуванні. Не аналізували б світ, не було б  і того, що є у нас зараз, не було б того, що зараз ми навіть забуваємо цінувати. Хибність думки, зазвичай спричинається якимось власним вигаданим баченням світу. Без будь-яких на те ґрунтовних підстав людина вбачає себе Одіссеєм життя та інших голів. Знання, практика та бажання – чиста думка, гідні помисли.
 


Тож, нарешті дошкрябала останнього запитання серед мого монологу думок… Вірність собі самому – це чи не найбільша важлива частина нашої душі. Мені просто шкода тих людей, котрі за власне життя так й не навчилися бути вільним зсередини, а ще гірше, коли вони навіть не думали про те.
 

 
Вільна душа – це  і є щастя. Любов, заможність, влада, цілі – все другий план. Коли в людини немає свободи, а це і є вірність самому собі, у неї немає нічого, повірте, а краще – перевірте.
 

2 коментарі

Галина Маслак
«кожна людина у нашім світі – де факто – особлива та неповторна.» А раптом ні? По-моєму, закони Дарвіна діють краще й ефективніше. А щодо іншого… Усіх не врятуєш. Пора б навчитися допомагати собі самому.
Анастасія Скороходова
Звичайно, все можна округлити, огрубити і зробити нас просто маленькими крихтами, котрі множаться та помирають. Але чи варто?
«Усіх не врятуєш. Пора б навчитися допомагати собі самому.» Усіх — ні. Усіх і не потрібно. Головне — безупинний ланцюг і рівновага поганого і злого.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте